Мігрантська криза на білорусько-польському кордоні стала гострою темою ефірів, тому розібратися у тематиці ми вирішили з експертом з управління міграцією та кордонами ГО «Європа без бар’єрів» Павлом Кравчуком.
– Геополітичний вимір використання мігрантів як гібридного інструменту Білорусі зрозумілий. Проте часто можна почути, що Лукашенко «заманює» мігрантів на кордон. Чи маєте Ви гадку як це відбувається?
– Це не заманювання, це цілеспрямована державна політика. Якби білоруська візово-міграційна політика діяла у звичайному режимі, абсолютна більшість людей, що перебувають на кордоні, не змогли б потрапити до Білорусі. Тим більше, для цієї країни притаманно більше звертати увагу на безпековий аспект, ніж на гуманітарний. Якби не було чіткої вказівки з боку керівництва, чіткої політики, чіткого плану, ці люди ніколи не потрапили б у Білорусь, їх би відсіяли на етапі отримання візи або перетину кордону. З відкритих джерел, які ми бачимо, ведеться цілеспрямована інформаційна кампанія щодо можливості потрапити до ЄС через Білорусь і повністю забезпечується уся логістика: отримання візи, транспортація літаками держкомпаній і супроводження на території країни до кордону.
– Але до чого приурочений цей інструмент тиску на Захід? Чи пов’язаний він з «союзным государством» з Росією чи це відповідь на невизнання Європою легітимності Лукашенка?
– Я тут експертизи не маю, можу сказати лише, що думка польського експерта Пшемисля Журавського вель Граєвського видається мені правдоподібною, що ця спеціальна операція була розроблена ще орієнтовно у 2012 році, питання лише часу, якого вона чекала. Чому саме зараз, не можу сказати.
– Як би Ви могли оцінити спромогу Європи прийняти мігрантів? Чи вистачає ресурсної бази для цього?
– Це дуже складне запитання, бо тут дуже багато змінних. По-перше, тут ідеться не про якусь ресурсну базу, а про зобов’язання гуманітарного характеру, як то Женевська конвенція, Хартія прав людини, та інші інструменти, що зобов’язують країни ЄС надавати притулок тим, хто цього потребує. Але ситуація ускладнюється тим, що відбувається очевидне зловживання цим механізмом. Причому безпрецедентне, оскільки це організовує ціла держава.
І є політичний аспект. Останні 10 років тема міграції стала дуже гострою та політизованою – на цьому будують виборчі кампанії та репутацію політиків. Це сформувало дуже багато негативу і страхів у суспільстві. Буквально рік тому було проведено опитування, у якому громадяни ЄС відповідали, які загрози вони вважають найбільшими – і от міграційної загрози найбільше боялися у країнах Центральної та Східної Європи, особливо Східної (країни Балтії, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина). Але цікавий момент у тому, що у більшості з цих країн на той момент мігрантів і не бачили, крім Угорщини. Мігрантів з тих країн, які асоціюються з кризою останніх років. Наприклад, трудові мігранти з України в цих країнах, але це дещо інша ситуація.
– Як би Ви прокоментували міжнародну розстановку сил у світлі того, що після розмови прессекретарки Олександра Лукашенка Наталії Ейсмонт з Ангелою Меркель про те, щоб прийняти 2 тисячі біженців, німецький міністр внутрішніх справ Хорст Зеехофер заявив, що Берлін не має наміру дозволяти в’їзд людям, які прибули на білорусько-польський кордон. А раніше Німеччина пропонувала розмістити мігрантів в Україні. Як це може охарактеризувати українсько-європейські стосунки?
– Це не офіційна позиція Німеччини, це один німецький депутат сказав, нехай і від владної партії. Звичайно це було неввічливо з боку німецького депутата залучати до внутрішньої дискусії третю країну, не спитавши в неї. Звісно, це майже безперспективна річ, враховуючи політичне й медійне тло. Уявіть собі політика, який зараз в Україні пропонує прийняти цих людей. Навіть ніякої здорової дискусії навколо цього питання не буде, оскільки Україна, як і інші країни, де мігрантів практично не бачили, їх дуже боїться. Пропозиція була неввічлива, якщо не сказати хамська, відповідь з боку України теж, якщо згадати вислови секретаря РНБО, і тому діла з цього ніякого не буде. Хоча, на мою думку, обговорювати такі речі треба було б, але в режимі здорової аргументованої дискусії.
– Чи можна вважати таку нову риторику початком погіршення міжкордонних стосунків України та Європи?
– Поки що ні, але у перспективі є ймовірність, що частина людей з Білорусі спробує потрапити на територію Європейського Союзу через Україну, а відтак з боку Польщі буде посилення кордону. У першу чергу, звичайно, це стосуватиметься зеленого кордону – простір між пунктами пропуску, де його можуть намагатися перетнути без документів. Тому це не повинно суттєво вплинути на трафік між Україною та Польщею. Однак може відбутися певне посилення перевірок на кордоні — документів, транспортних засобів і т.ін..
– Чи є прогалини в українській візово-міграційній політиці для легального перетину кордону мігрантами?
– Усі країни походження мігрантів чи шукачів притулку — тих, кого Білорусь намагається проштовхнути через кордон, це країни, з якими в України, по-перше, візовий режим, по-друге в Україні вони віднесені до категорії «країни міграційного ризику», а це означає, що окрім процедури отримання візи, на них очікує поглиблена перевірка та співбесіда, їх додатково перевіряє Служба безпеки, тому можливості для легального перетину кордону практично нульові.
– Очевидно Польща – не ціль мігрантів, а лише проміжна точка, які країни є найпринаднішими для мігрантів? Чому?
– Це країни з найвищим рівнем розвитку та соціальних стандартів, такі як Швеція, Німеччина. І в Польщі, і тим більше в Україні ці політики дуже нерозвинені. Навіть ті, хто зміг пройти бюрократичне пекло і отримати притулок в Україні, практично не отримують ніякої допомоги.
– На Вашу думку, Польща відстоює власні інтереси таким чином чи є брамою Європи?
– Кордон Польщі з Білоруссю — це з одного боку кордон держави Польща, а з іншого — зовнішній кордон Європейського Союзу. І хоча Польща має повний суверенітет над власними кордонами, вона, оскільки підписала Шенгенську угоду та інші угоди, вона одночасно виконує функції захисту кордону за весь Європейський Союз. Можна сказати, що ті країни, які не мають зовнішнього кордону, вони певною мірою делегували свій кордон таким країнам, як Польща. Тому тут скоріш немає конфлікту інтересів, оскільки і Польща, і ЄС зацікавлені у тому, аби не допускати силових проривів цього кордону. Гуманітарних аспект, на жаль, тут відступає на другий план.
– Наскільки мені відомо, «Європа без бар’єрів» нещодавно випустила аналітичну записку «Права людини на кордоні». У ситуації що склалася, у мене до Вас запитання: то права чи закон? З одного боку, є універсальні права людини, як наприклад свобода пересування, з іншого – партикулярні закони, що стосуються перетину кордону.
– Свобода пересування не є тим універсальним правом, яке реалізується на кордоні. У Декларації з прав людини ООН йдеться про вільне пересування усередині країни та право залишити країну, але свобода пересування перестає діяти на в’їзді в іншу країну. Ніхто не зобов’язаний нікого пускати, за винятком загрози життю, переслідування. Це консенсус, який склався історично, адже Декларацію прав людини підписували представники держав, зацікавлених у суверенітеті над власними кордонами. Тому ми не можемо говорити про право на свободу пересування в контексті перетину кордону. Ми можемо говорити про право на притулок, право на гідне поводження, право на належне адміністрування. Але не про право в’їхати в якусь країну.
спілкувалась Дарія Сингаєвська
