Як англійські футболісти перестали «жебракувати» за 20 фунтів на тиждень, або Футбольний страйк, який не відбувся

Поділитися:

В рубриці Moneyball за підтримки букмекерської компанії 1xBet «Гетьман» розповідає про гроші та владу в спорті: як клуби ведуть свій бізнес, як працює їх менеджмент, хто та скільки заробляє на улюблених іграх мільйонів. Сьогодні ми пригадаємо, як півсторіччя англійські професійні футболісти боролися з обмеженнями на розмір зарплат.

[дізнатись більше про спонсоровані матеріали «Гетьмана»]

Минулого разу, розмовляючи про вплив коронавірусу на футбольний бізнес, ми написали про пропозицію екс-тренера лондонського «Арсеналу» Арсена Венгера про встановлення верхнього ліміту на розмір зарплат гравців. Мета — бодай трохи зменшити конкурентні переваги топ-клубів і призупинити фінансові перегони в цьому виді спорту. Цікаво, що такі обмеження в британському футболі існували ще на світанку професійного футболу — і за кілька десятиріч ледь не призвели до страйку футболістів.

У сезоні 1900/1901 років англійські футболісти заробляли в середньому 7 фунтів стерлінгів на тиждень. Це було в кілька разів вище, ніж зарплата звичайного робітника, проте не надто велика сума. Для порівняння: в одному з оповідань про Шерлока Холмса, події якого розгортаються саме в цей час, таємничий орендар винаймає кілька кімнат з харчуванням за 5 фунтів на тиждень (хоча господарка і вважає це суттєвим доходом для себе).

Варто зазначити, що на межі століть футбол знаходився на перехідному етапі між любительським та професійним: хтось з гравців ще мав «громадянську» професію, хтось вже мав її тільки формально, дехто змушений був підробляти поза футбольним полем… Проте спорт невпинно рухався до того, щоб стати повноцінним бізнесом.

Англійські клуби пристосовувалися до професійного статусу з різною швидкістю, але доходи гравців росли швидше, ніж в середньому по економіці. Першими відчули загрозу своїй платоспроможності власники «Дербі Каунті». Уже в 1893-му вони запропонували Футбольної лізі ввести максимальну ставку заробітної плати. Їх бажання здійснилося в 1901-му, на щорічних загальних зборах Футбольної асоціації — дохід гравців був обмежений 4 фунтами стерлінгів в тиждень.

Початкова мета була зрозумілою — захистити господарів клубів і відбити у футболістів бажання переходити в більш багаті команди. Також була заборонена практика виплати преміальних за матч. Вони були замінені одноразовою виплатою після п’яти років виступів за один колектив. Природно, футболістам нововведення не сподобалися. Взимку 1907 року під головуванням форварда «Манчестер Юнайтед» і збірної Уельсу Біллі Мередіта була створена профспілка гравців і тренерів. Це поклало початок більш ніж піввікового протистояння, в якому одним з головних каменів спотикання була стеля заробітної плати.

У 1919 році ліміт був встановлений на рівні 10 фунтів стерлінгів на тиждень, в 1920-му його знизили до дев’яти, а в 1924-му — до восьми. В середині століття процес пішов в іншому напрямку. До 1951 року максимум доріс до чотирнадцяти, а в 1958-му становив уже 20 фунтів стерлінгів на тиждень.

Профспілка гравців, намагаючись розвинути успіх, ставала все більш войовничою. Її не влаштовувала ще й система трансферів, прийнята в англійському футболі. Права на гравця тут належали клубу навіть після закінчення терміну контракту. Якщо футболіст відмовлявся продовжити угоду, то не міг вільно перейти в іншу команду і, найважливіше, йому не зобов’язані були платити хоч щось. Гравець повинен був дочекатися свого продажу. Якщо він не погоджувався на трансфер, то знову-таки це залишалось його проблемою.

У 1956 році президентом профспілки гравців став 28-річний Джиммі Хілл, діючий футболіст «Фулхема». Вибравши собі за мету дві описані проблеми, він з ентузіазмом кинувся в бій. Профспілка і Футбольна ліга провели серію зустрічей, але всі вони виявилися марними.

У лютому 1960 року трудовий спір був переданий до Міністерства праці Великобританії, але це теж не дало результату. Гравці були розлючені відсутністю прогресу на обох фронтах і небажанням Ліги йти навіть на найменші поступки, в результаті чого винесли конфлікт на публіку.

Вони провели три окремі збори в Лондоні, Бірмінгемі і Манчестері, на яких висловили свою підтримку профспілці. Після цього багато хто з гравців, в тому числі такі популярні, як Боббі Робсон, Боббі Чарлтон, Джонні Хейнс і Джиммі Грівз, заявили про свою позицію на телебаченні і радіо.

У відповідь Футбольна ліга винесла пропозицію, яку інакше як сміховинною не назвеш. Вона готова була збільшити максимальну заробітну плату до 30 фунтів в тиждень, але за допомогою щорічного збільшення на 2 фунта. Тобто футболіст міг розраховувати на неї лише через п’ять років перебування в одному клубі. Якби він перейшов в іншу команду, то скинув би лічильник до колишнього значення в 20 фунтів стерлінгів.

Хілл зрозумів, що його не сприймають всерйоз. Він запросив журналістів в паб на Фліт-стріт, де докладно виклав, чому профспілка відкине пропозицію Ліги. Через чотири дні, 13 грудня 1960, організація попередила про свій намір почати страйк — рівно через місяць.

Голова Футбольної ліги Джо Річардс висловив своє обурення і докоряв гравцям: мовляв, страйк зробить ведмежу послугу футболу і позбавить роботи сотні професійних спортсменів.

Профспілка гравців, тим часом, шукала способи підтримки своїх членів. Оскільки ліга загрожувала замінити їх любителями, з метою збору коштів були зроблені спроби організувати матчі проти зірок. Також футболістам пропонувалося знайти тимчасові робочі місця. Через тиждень після оголошення про намір провести страйк за неї проголосували футболісти — «за» виявилося 694 гравців, і лише 18 висловилися «проти». Відчувши рішучість супротивників, Ліга почала відступати з займаних позицій. Вона погодилася відмовитися від обмеження заробітної плати, проте наполягала на збереженні трансферної системи.

Гравці відкинули цей компроміс. Алан Хардейкер, секретар Футбольної ліги, заявив у відповідь, що це була остання пропозиція і клуби більше не зрушать з місця. Він пообіцяв відновити матчі з іншими гравцями, нехай навіть аматорами.

Голова профспілки закликав своїх прихильників проявити стійкість, не піддаватися на шантаж і бойкотувати будь-які ігри, організовуються лігою. Організація навіть також обговорювала можливість проведення власних матчів — під трохи зміненими назвами команд і на будь-яких відповідних полях.

Однак влаштовувати це божевілля зрештою не довелося. 18 січня 1961 року в ході чергової зустрічі сторони дійшли згоди, хоча й все ж таки з поступками і з боку професійних футболістів. Алан Хардейкер залишився вірний своєму слову і не здав систему трансферів. Вона була переглянута через два роки — в судовому порядку. Однак максимальний розмір зарплати для професійних футболістів був скасований назавжди.

Незадовго до цієї історичної події ексцентричний керівник «Фулхема» Томмі Тріндер заявив, що з радістю б платив своєму зоряному нападнику Джонні Хейнсу в п’ять разів більше, якби це було дозволено правилами. Ця людина виконала свою обіцянку. Уже через кілька днів гравець збірної Англії «переуклав» контракт і став першим футболістом в історії Великобританії, який став заробляти 100 фунтів стерлінгів на тиждень.