У світлі сучасних біфуркацій парламентаризму в Україні «Гетьман» вирішив поцікавитись роллю Інформаційно-дослідницького центру Верховної Ради у становленні ефективної законодавчої влади. Допомогла з цим колишня програмна координаторка Програми USAID «РАДА» Яна Деркач, людина, яка була долучена до процесу становлення першої дослідницької служби українського парламенту.
— З очевидністю, динамізму Програмам USAID не бракує. Посада програмного координатора є також відповідальною. Пані Яно, які кар’єрні ланки у своїй біографії могли б відзначити, які Вас професійно та особистісно підготували до такої діяльності?
— Для мене дійсно важливим життєвим етапом було стажування у Верховній Раді у лютому-серпні 2019 року від «Ліги Інтернів». Воно певним чином було карколомним, мало неочікувано великий вплив на моє життя. Я подалась на Програму не для того, щоб закрити триместр в університеті, а через щире бажання знайти себе, зануритися у роботу парламенту. Я зустріла там багато однодумців. І відтоді життя почало обертатися у напрямку 180 градусів. Звісно, я не могла приділити весь час стажуванню, оскільки в мене ще було навчання на магістратурі та дипломна робота. Пари у Могилянці не можна пропускати — треба було ходити. Я дуже добре пам’ятаю період, коли ми з друзями шукали шляхи до реалізації. Період був дуже непередбачуваний, ніхто не знав, що буде далі. Згодом, моє резюме опинилося у Програмі «РАДА». А з жовтня почалася історія, яка вже триває більше двох років. Вона не позбавлена бентежності, але однозначно є моїм мотиваційно-соціальним виміром реальності.
— Наскільки мені відомо, Ви випускниця НаУКМА за фахом «Політологія». Чи ускладнювала така освітня оптика координацію, адже Ви бачите хиби управлінського процесу, можете спрогнозувати наслідки прийняття того чи іншого законопроекту і водночас маєте зберігати ціннісну нейтральність?
— Я б сказала, що це два різни виміри. В університеті займаєшся теорією, вчишся бути науковцем, а в роботі панує праксис. Коли ти виходець з Могилянки, ти знаєш ціну фактам, є відповідальність. Звісно ж, моя робота не була та не є експертною, на проекті я мала конкретні завдання, що не стосувалися ані прогнозів, ані оцінок. Натомість, було багато комунікації, багато цікавих людей та подій.
— Чи здатна дослідницька служба бути дієвим механізмом проти феномену кнопкодавства чи все ж за дужками залишаються інші причини недбалості?
— Я б дуже хотіла у це вірити. Знову ж, навіть з урахуванням наявності гарної аналітики, як від Центру, так і від інших незалежних організацій, далеко не факт, що все це дійсно використовується при підготовці певних політичних рішень. Залежною змінною є й те, наскільки наші парламентарі або їх помічники готові приділяти час вивченню проблеми, за яку беруться. Скажімо так, якщо парламентар аналізує те, за що голосує, він мав би впевнитися у інформації, якою оперує; якщо ж це голосування заради голосування, то це вже інша історія…
— Пані Яно, Ви супроводжували програму від самої ідеї до її реалізації, дивлячись ретроспективно, що б можна було покращити? З якими труднощами зіткнулися?
— Насправді, програма стажування існувала задовго до моєї появи на проекті. Хотілося б, щоб вона постійно виходила на новий рівень – від залучення міжнародних експертів до розширення комунікаційної стратегії та більшої зацікавленості ВРУ. Проте, дещо було поза нашим впливом. Коронавірусна криза обмежила можливість живого спілкування, а у зв’язку із цим занепала соціальна взаємодія інтернів, хоча комунікація завжди була серед ключових цілей Програми. Ця складова дуже важлива, щоб упередити емоційне вигорання інтернів, адже було б добре, щоб люди відвідували заходи та тренінги не тому, що це обов’язково, а й заради задоволення та спілкування. Серед вагомих переваг програми є відкритість експертів до співпраці та їх поміч у поглибленні навичок інтернів.
— Було декілька варіантів розвитку цієї структури. З огляду на Ваш досвід, який сценарій є оптимальним?
— Наша експертка, Наталка Гнидюк, опрацьовувала це питання, зокрема, шляхом вивчення міжнародного досвіду роботи парламентських дослідницьких служб. За її напрацюваннями, така служба могла б складатись з 4 аналітиків за якими б закріплювався галузевий аналіз політик. Звісно ж служба не може бути автономною операційною одиницею, у всіх країнах світу вона входить до Апарату парламенту, але вона має бути незалежною, тобто аполітичною.
— Який поточний стан розвитку ІДЦ як інституту?
— Наша команда спеціалістів поступово укріплюється – з’являються нові лідери. Що я особливо ціную — це спільнота інтернів, з якими ми співпрацюємо. Вони заряджені ентузіазмом, щиро віддають свої сили, вкладають душу і прикладають інтелект до спільної справи. Це підкорює…
— Ключовою цінністю дослідницької служби є її незаангажованість та партійна рівновіддаленість, проте замовник аналітичної довідки відомий виконавцям завдання. Відтак виникає запитання, з якою метою замовник довідки тримається у таємниці для суспільства? Чи не шкодить принципу прозорості?
— Думаю, що ні. У парламентарів має залишатися право на приватність. Іноді вони погоджуються на те, щоб тема їхнього запиту та їх особа була відкритою. Проте, є чутливі або неоднозначні для нашого суспільства теми, які можна залишити анонімними.
— На Вашу думку, про що свідчить необхідність створення такого Центру? Чи має це стосунок до низького рівня обізнаності народних обранців у порядку денному?
— Парламентар не може бути експертом у всьому, але має розуміти порядок денний. Мені здається, що Програма «РАДА» й задумувалася заради того, щоб якимось чином поєднати ці протиріччя. І тут знову постає питання зацікавленості народного обранця у власному розвитку.
— Якою є завантаженість служби?
— За довідками активно звертаються, на робочий місяць припадає не менше 10 депутатських запитів щодо підготовки аналітичної довідки. З урахуванням того, що на розробку однієї довідки йде від 2 до 3 тижнів, робота є достатньо динамічною.
— Нещодавно завершилася річна програма стажування молоді у Інформаційно-дослідницькому центрі ВРУ. Відкрив вітальну сесію заступник Керівника Апарату ВР Андрій Мельничук. Він вказав на потребу запозичувати найкращі світові практики дослідницьких служб. Яким чином можемо уникнути інституційного ізоморфізму?
— Дуже слушне запитання, це треба враховувати. До уваги завжди береться контекст – який кадровий склад здатний забезпечити парламент, співвідношення кількості депутатів людському потенціалу служб. Наприклад, служба Європарламенту є величезною бюрократичною машиною, але й умови функціонування інші. У багатьох країнах все починалося з парламентських бібліотек, потім переростало у окремі дослідницькі підрозділи. Наш шлях становлення, знову ж, таки відрізняється.
— На сайті парламентської дослідницької служби наведено три приклади аналітично-інформаційних центрів: Congressional Research Service Library of Congress (США), Research Service of German Bundestag (Німеччина), European Parliamentary Research Service (Європейський парламент). Чому на Вашу думку саме вони? Якій надаєте перевагу Ви?
— Всі наведені служби демонструють високий рівень дотримання стандартів. У Конгресовій дослідницькій службі парламенту дуже розгалужена структура. На кожну вузьку тематику публічної політики є свій вузько-кваліфікований експерт-аналітик, а фінансування дозволяє залучення зовнішніх експертів, якщо інформація є важко доступною. Читаючи таку «довідку», яка, насправді, є повноцінним серйозним дослідженням, стає зрозуміло, що експерт(-ка) знає все про предмет своєї роботи. Це вражає.
— Одним із завдань стажування була підготовка кадрового резерву дослідницького центру. Чи маєте вже історії успіху ваших інтернів?
— Історії успіху вже є. Наші випускники спробували свої сили у Апараті ВРУ, секретаріатах, дехто пішов у помічники народних депутатів, працюють в депутатських групах. Про кадровий резерв самої служби поки важко говорити, тому що доля центру залежала та й залежить від парламентських потреб та політичної волі щодо створення такого підрозділу.
— Якою Ви бачите дослідницьку структуру у майбутньому?
— Такою, яка цінується парламентом. Я вірю в її ідею, однак без респонзивності ВРУ це стає важкодоступною метою. Я б також хотіла наголосити на тому, що програма стажування в ІДЦ об’єднувала людей із різних регіонів України. Молодь працювала онлайн, готувала інформаційно-аналітичні довідки для парламенту. На перший план виходили навички та знання.
Спілкувалась Дарія Сингаєвська
